Відпустка без збереження за бажанням працівника надається їм в обов’язковому порядку за наявності вичерпного переліку обставин та визначеної тривалості таких відпусток за кожною підставою (ст. 25 Закону про відпустки).

Відпустка без збереження може надаватися на термін, обумовлений сторонами трудових відносин (працівником та власником), але тривалість її не може перевищувати 15 календарних днів на рік (ст. 26 Закону про відпустки).

Отже, працівник має право на відпустку без збереження заробітної плати понад 15 календарних днів за наявності в нього суб’єктивного права на такий вид відпустки.

Водночас місяці розрахункового періоду (з першого до першого числа), в яких застрахована особа не працювала з поважних причин, виключаються з розрахункового періоду.

Виключення із розрахункового періоду днів відпустки без збереження заробітної плати без уточнення її видів (п. 3 Порядку № 1266).

Отже, середня заробітна плата для розрахунку допомоги по тимчасовій непрацездатності повинна обчислюватися із сум нарахованої заробітної плати, на яку було нараховано єдиний внесок в розрахунковому періоді, шляхом її ділення на кількість календарних днів перебування у трудових відносинах у розрахунковому періоді без урахування календарних днів, не відпрацьованих з поважних причин.

У разі надання роботодавцем працівникові відпустки без збереження заробітної плати на підставах, визначених ст. 25 та 26 Закону про відпустки, тривалістю понад 15 календарних днів, цей період може вважатися не відпрацьованим з поважних причин.

Лист Мінсоцполітики від 15.11.2018 р. № 323/0/247-18.

Бухгалтерський сервіс «Iнтерактивна бухгалтерія»